Мігрень: патофізіологія

Мігрень – це періодичні повторювані напади інтенсивного головного болю пульсуючого характеру, частіше однобічного, що локалізується переважно в очноямково-лобно-скроневій ділянці та супроводжується, у більшості випадків, нудотою, іноді – блювотою, поганою переносимістю яскравого світла та гучних звуків (фото- і фонофобією), сонливістю, млявістю після завершення нападу. Напади починаються в молодому віці та мають спадковий характер. За даними ряду авторів, на мігрень страждає від 3-10% до 30-38% населення земної кулі. Практично всі люди (за даними світової статистики, 75-80%) перенесли хоча б один раз у житті напад мігрені. Частіше хворіють жінки (співвідношення жінок і чоловіків – 3:2 або 4:2), переважно у віці 18-30 років. Зазвичай мігрень виникає у віці від 18 до 20 років, але найвища частота проявляється у віці 28-33 років (до 70% випадків). Початок хвороби в дитячому віці зустрічається рідше, хоча відомі випадки мігрені у 5-річних дітей. Після 50 років мігрень як самостійне захворювання практично не зустрічається, проте в літературі є згадка про типові напади мігрені, які вперше виникли у пацієнтів після 60 років. При цьому наголошується, що особливості прояву нападів мігрені, обумовлені статтю, у осіб старше 50 років практично зникають.

Мігрень частіше спостерігається серед міського населення, спосіб життя якого характеризується певною гіпокінезією. Крім віку і статі, значну роль у виникненні мігрені відіграють і спадкові чинники. Так, у родичів хворих на мігрень ця хвороба зустрічається значно частіше, ніж у популяції. Якщо напади мігрені були у обох батьків, ризик захворювання у нащадків досягає до 60-90% (тоді як у контрольній групі – 11%); якщо напади мігрені були у матері, ризик захворювання у дитини становить 72%, якщо у батька – 30%. Н. Флатау (1987) відмітив, що у чоловіків, які страждають на мігрень, матері хворіли на це захворювання в 4 рази частіше, ніж батьки. Механізм описаних явищ не зовсім ясний: одні автори вказують на переважання домінантного, інші – рецесивного типу успадкування. Можливо, істотну роль відіграє наслідування певного нейрохімічного дефекту (зокрема, недостатність метаболізму моноамінів мозку, особливо серотоніну). Вважають також, що успадковується не саме хвороба, а схильність до певного типу реагування судинної системи на різні подразники. У батьків осіб, які страждають на мігрень, часто спостерігається схильність до артеріальної гіпертензії, хоча є вказівки і на артеріальну гіпотензію.

Витоки вивчення мігрені йдуть у глибину століть. Перші клінічні особливості мігрені були описані в працях Гіппократа і Цельса (I ст. до н.е.). Досить повний опис цього захворювання належить грецькому лікарю Аретею Каппадокійському (I ст.), який назвав мігрень «гетерокранією», тобто «іншою головою», що досить яскраво визначає стан хворого в момент мігренозної атаки. Гален (II ст.) застосував термін «гемікранія», чим підкреслив одну з найхарактерніших клінічних рис мігрені – однобічну, «половинну» локалізацію головного болю. Уже в IV ст. лікарі стали відзначати тимчасовий характер мігренозних атак і оборотність змін у нападі. У XVIII ст. були виділені такі форми мігрені з аурою, як «очна» мігрень, «геміплегічна», «менструальна» (Ван дер Лінден).